Моя свекруха була дуже гарною жінкою. Вона мене прийняла як рідну дочку. У нас із нею були дуже теплі стосунки. Ми часто приїжджали до неї у вихідні, вона жила в селі. Купували ліkи, полагодили дах, провели інтернет та купили ноутбук, щоб увесь час бути на зв’язку. Вона мала проб леми зі здоров’ям. Вона кілька разів пролежала в стаціонарі, отримувала необхідне ліkування, і ми пере живали за неї. Незважаючи на наші вмовляння, вона не хотіла переїжджати до нас у місто. Незважаючи на свою хво робу, вона садила город, навіть нам свіжі овочі та фрукти давала. Незабаром її не ста ло. Ми всі покинули і поїхали до села.
Усі витрати ми з чоловіком взяли на себе, незважаючи на те, що чоловік мав ще й сестру. Вона мені одразу не сподобалася. Після нашого весілля вона залишила матір та поїхала до Італії. І щоразу, коли дзвонила, вона скаржилася, що там все погано, вона не має роботи, навіть бувало, ми з чоловіком їй гроші висилали. Потім повернулася, у місті винайняла квартиру, а мати відвідувала рідко, тільки тоді, коли щось треба було від неї. Але як дізналася, що свекрухи не ста ло, то одразу приїхала. Як всі гості пішли, вона почала копатися в шафах, шукати документи.
-Що ти робиш? -Шукаю документи, адже мама не писала ж заповіту? Значить, будинок належить мені. Я продам будинок і куплю собі кімнату у місті. Отак донька! Я слів не знайшла. Вона зовсім не журилася про матір, вона тільки думала, щоб будинок привласнити. -А нашу думку не хочеш почути? -У Вас своя квартира, от і живіть у себе, навіщо вам цей будинок? Бі долашна моя свекруха, добре, що вона всього цього не бачить. Питання не в тому, що нам потрібний цей будинок. Але мій чоловік такий самий спадкоємець, як і вона. Мені дуже сор омно писати про це, але я не знаю, як мені бути.