“Ти ж знаєш, що він бабій,” говорили вони. “Такі не змінюються,” запевняли інші. Але Соня бачила у Івані не те, що бачили інші. Вона бачила його добре серце, його вразливість, яку він так старанно приховував від усіх, крім неї. “Ти впевнена у ньому?” – Запитала її найкраща подруга Марина за чашкою кави за кілька днів до весілля. “Більше ніж,” – впевнено відповіла Соня, її очі сяяли не лише віддзеркаленням сонячного світла, а й внутрішньою впевненістю. Весілля пройшло як у казці,
і життя молодят текло спокійно і щасливо. З роками Іван довів усім скептикам, що вони помилялися. З нього вийшов чудовий сім’янин, люблячий і відданий чоловік, а згодом і дбайливий батько. На їхню десяту річницю весілля, зібравшись за святковою вечерею, Іван узяв за руку Соню і сказав: “Ти вірила в мене, коли мало хто інший вірив. Ти дала мені шанс стати кращим, і я сподіваюся, що я виправдав твої очікування.”
Соня посміхнулася, стискаючи його руку у відповідь. “Ти перевершив усі мої очікування, Іване. Я завжди знала, що в тобі є щось особливе.” Їхня історія стала нагадуванням для всіх друзів і родичем: люди можуть змінюватися, і іноді все, що потрібно для цієї зміни – це віра та любов того, хто поряд. Соня та Іван продовжували щасливо жити, доводячи, що справжнє кохання не тільки бачить найкраще в іншій людині, але й допомагає йому стати кращим.