З самого початку середньої школи Діма і я були як кішка із собакою. Наші зіткнення були непередбачуваними і досить частими. Він не втрачав нагоди висміяти мої захоплення чи зачіску, а я у відповідь теж не давала йому проходу, знаходячи кожну його слабкість. – Що, знову забула домашку? – насмішкувато запитав він одного разу, побачивши мої порожню парту на уроці математики. – А ти знову одягнув ці жахливі кросівки? – Швидко парирувала я, вказуючи на його яскраво-зелені кеди. Ось так наші дні проходили у постійних сутичках та жартах на адресу один одного. Але щось змінилося в останній рік навчання.
Ми були обрані до оргкомітету випускного вечора і почали проводити більше часу разом, плануючи захід. Якось, працюючи над декораціями, Діма випадково порізав палець. Я була першою, хто підбіг до нього з бинтом. – Не думав, що ти так швидко прибіжиш на допомогу, – посміхнувся він, приймаючи мою допомогу. – Ну, хтось повинен стежити за тобою, щоб ти не відкинув ковзани – відповіла я з усмішкою. З того часу наші стосунки почали змінюватися. Ми почали спілкуватися більш відкрито, ділячись своїми мріями, страхами та планами на майбутнє.
Я дізналася, що за його глузуванням ховалась невпевненість у собі, а він зрозумів, що моя оборонна позиція була лише способом захиститися від світу. На випускному вечорі Діма підійшов до мене, тримаючи в руках червону троянду. – Пробач за всі мої дурниці, – сказав він, простягаючи мені квітку. – І я перепрошую, – посміхнулася я. – Напевно, нам варто було поговорити про це раніше. З того часу ми стали нерозлучними. Через чотири роки після випускного ми одружилися, і тепер згадуємо нашу шкільну ворожнечу з посмішкою. Це був дивний шлях до щастя, але саме він зробив нашу історію такою особливою.