Мені тридцять років. Одружений. Троє дітей: син, п’ять років, та дочки-близнючки, двох років. Живемо у власній двокімнатній квартирі. Працюю слюсарем в автосервісі. Коли дружина вийде з декрету, замахнемося на чотирикімнатну квартиру. Візьмемо іпотечний кредит. А поки що доводиться жити економлячи. І хоча я непогано заробляю, але без допомоги моїх батьків, які з села відправляють нам молоко, м’ясо, яйця, довелося б важкувато. Чи не голодували б. Але подекуди довелося б економити. Я не жадібна людина. Але ось з недавніх пір теща вважає мене таким…
Історія ця відбулася напередодні новорічних свят. Я відклав десять тисяч на подарунки дружині, дітям, батькам, тещі. Останній планував подарувати теплий халат. Але, несподівано, вона вирішила виявити ініціативу і зателефонувала мені. – Зятюшка, я придумала, що ти подаруєш мені на свято! – весело сказала вона мені у телефон. – І що ж? – Запитав я. – Новий плазмовий телевізор мені на кухню! – урочисто сказала вона. – Я подумаю, – сказав я, не бажаючи відразу вступати в kонфлікт. Навіть якщо я не подарую решті нічого, все одно моїх грошей не вистачить на подарунок тещі. Дружина запропонувала взяти кредит. – А хто розплачуватиметься? Пушкін? – обломав я її.
Подзвонив шурину, запропонував скинутися і подарувати мамі плазму. Але той відмовив. На ньому й так висить кредит за холодильник. Нічого не придумавши, я вирішив купити халат. А телевізор нехай сама собі купує. Все-таки господарка взуттєвого магазину. Заробляє більше за мене, та й живе одна. Подзвонив їй. – Галино Петрівно, я не можу подарувати вам телевізор. З грошами не потягну. – Тобі шкода грошей для улюбленої тещі? – Я насамперед повинен подбати про кохану дружину і не менш улюблених дітей, – сказав я. – Не знала, що ти такий скупий. Шкода, що моя дочка вийшла заміж за таку жадібну людину… Теща на мене образилася. Халат не прийняла. І чим їй халат не вгодив? Корисна у господарстві річ. Особливо взимку.