– Тещенько! Знову на тиждень до нас? – Запитав Сергій, відчинивши двері і впускаючи гостю. – Не вгадав, Серьоженька. Лише на пару годин. На мене вдома чекають, — відповіла Марина Петрівна. – Хто чекає? – Стрепенулась дочка Галя. Марина Петрівна сіла на стілець, зітхнула глибоко, ніби збираючись духом і сказала: – Я виходжу заміж. Сергій посміхнувся, а його дружина скривилася: – Чому заміж? Навіщо тобі заміж? – Запитала вона. – Мені що, не можна виходити заміж? Я самотня жінка. Маю право. – Але ж у тебе є ми, – заперечила дочка.
– У вас своя родина. А в мене буде своє. Ми будемо жити у моїй квартирі. – Чому це у твоїй? Чому не в його? – Тому що свою квартиру він залишив дітям. Ми вирішили, що він житиме у мене. – Тобто свою квартиру він подарував своїм дітям, а сам націлився на твою квартиру?! Може, ти його ще й через РАГС пропишеш? – Обов’язково. І розпишемося, і пропишу! – Мамо, ти про нас зовсім не дбаєш? Адже якщо з тобою щось трапитись, квартира залишиться йому! – І що? – Як що? Ти нас позбавляєш законної спадщини! – Який спадок? Про що ти каже?! Опам’ятайся! Твоя мати жива та здорова!
– Спробував вгамувати дружину чоловік. – Я не бажаю, щоб моя квартира дісталася сторонньому! – Він не сторонній! Дуже навіть рідний! – тремтячим голосом сказала Марина Петрівна. – Ти як дитина! – сердилась дочка на матір. – А якщо він тебе обду рить? – Сергію, ти теж вважаєш, що я неправа? – Ви повністю у своєму праві. Вчиняйте так, як вважаєте правильним… Коли мама пішла, Галина впала на диван і заnлакала. І вперше, за сім років сімейного життя, Сергій не підійшов до дружини, щоб втішити…