Кажуть, що якщо без дітна пара усиновить сироту, то їм буде надіслана власна дитина. Але ніхто не каже, що якщо це ж подружжя відмовляться від прийомної дитини, то втратить все. Можливо тому, що це очевидно? Артур та Галина одружені вісім років. Коли, досягнувши всього, що хотіли, задумалися над зача ттям дитини, з’ясувалося, що у Галини не може бути дітей. Тоді вони вирішили взяти дитину із притулку. Точніше, це Галина наполягала на такому рішенні. Артур був проти, але піддався вмовлянням дружини. Вони вси новили піврічного хлопчика з будинку малюка. – Сподіватимемося, що все складеться нормально, – сказав Артур.
Вони назвали прийомного сина Андрієм, дали своє прізвище. Чи любили його? Навряд, але намагалися подарувати радість малюкові. Андрюша, як і всі діти, приносив і радість, і клопіт. Артур наче прив’язався до сина. Хоча рідним так і не визнав. Але грав із хлопчиком, гуляв із ним. Галина також оточила малюка турботою. Минали роки. Коли Андрію виповнилося чотири роки, сталося диво – Галина заваrітніла. Вона сказала хлопцеві, що незабаром у нього буде сестричка чи братик. Андрій був дуже радий цьому, але з того часу життя його змінилося. Все частіше і частіше мати відштовхувала його, відсторонювалася від нього.
Тато став з ним холодний. Виrулював, як собачку якусь, а вдома з ним поводилися, як з непотрібною річчю. Малюк не розумів, чому тато тепер тільки кричить на нього, а мама нехтує ним. Артур почав говорити дружині, що хлопчика треба повернути до дитбудинку. За ці роки він так і не став для них рідним. Андрійко не міг зрозуміти, чому мама та тато залишили його в цьому будинку одного. Він плакав безперервно, не грав з іншими дітьми. Пройде час, малюк забуде про людей, які його зрадили. Виросте, знайде своє місце у житті. Але є той, хто не забуває і не прощає зра ди. Галина не вижи ла під час полоrів. Не вижила і її дитина. Артур спився і опустився на дно.