Сім років тому я переїхала до обласного центру. Двоюрідний дід залишив мені у спадок двокімнатну квартиру. Ну а раз є житло, чому б не перебратися у велике місто, де і можливостей більше. Тим більше, у рідному місті мене нічого не тримає. Переїхавши, я знайшла роботу на холодокомбінаті. Пропрацювала два роки, коли зі мною сталася неприємна історія. Неприємна – це я зараз кажу. А коли потрапила до неї, то думала, що це мій останній час. Якось я зайшла до морозильної камери перевірити, чи вся продукція розвантажена. Однак варто було мені зайти всередину, як двері незбагненним чином зачинилися. Виявившись замкненою, я в перший момент здивувалася.
Потім прийшла до тями і намагалася покликати на допомогу. Розумом розуміла, що це безглуздо. По-перше, робочий день уже закінчувався, і працівників залишалося раз-два і обрахувався. По-друге, стіни та двері камери оббиті товстим шаром термоізоляції, яка одночасно є і звукоізоляцією. Проте я намагалася хоч якось покликати на допомогу. Марно промучавшись годину, я безсило опустилася на підлогу, і стала готуватися до зустрічі з неминучим. Чотири години, чотири довгі й холодні години я просиділа під замком, згадуючи радісні й сумні епізоди, коли раптом відчинилися двері. Там стояв наляканий охоронець.
Не знаю, чи то від холоду, чи то від радості, але я не могла зрушити з місця. Він виніс мене на руках. Доніс до своєї кімнати. Тут же пішли у хід народні засоби. І біленька, і гарячий чай… Коли я зігрілася (забігаючи вперед, скажу, що серйозних наслідків для мого здоров’я дана подія не мала), то запитала охоронця: – Чому ви вирішили зайти до морозильної камери? – Я на цьому комбінаті працюю п’ятнадцять років. Люди проходять повз, не помічаючи мене. Я для них ніби предмет меблів у прохідній. Тільки ви завжди радо віталися, а ввечері прощалися зі мною. Сьогодні, не почувши вашого “Спокійного чергування”, я перейнявся і пішов вас шукати… Ось так, звичайна ввічливість урятувала мені життя.