Мій байк для мене все. Він дарує мені свободу та легкість. Він тішить мене вітром, що б’є в обличчя і риком свого двигуна. Мені ніхто не потрібен. Тільки мій байк! – Ризикнеш застрибнути? — спитав я дівчину, яка, очевидно, кудись поспішала і ловила таксі. Я чекав стра ху та стра ху в її очах. Слів: “Ні, ні. Спасибі не треба”. – Із задоволенням! – Вона впевнено сіла на мій байк. Потім запитала, якщо мені їзда на мотоциклі сподобається, ти мене навчиш їздити на ньому? – Я не тренер. – Це не має значення, – сказала вона і постукала мене по спині, – ну ми поїдемо чи мені таксі ловити? Наша подорож тривала близько сорока хвилин.
– Круто! Я в захваті! Коли приступимо до занять? – Запитала вона, зійшовши з сидіння. – Диктуй номер телефону, – сказав я і здивувався, що навіть не подумав відмовити їй. Продиктувавши свій номер, вона представилася: – Інна. І дякую, що підвіз… Інна виявилася талановитою ученицею. І одразу закохалася. У байк, а не в мене. Незабаром вона вже їздила сама. Пройшов місяць. Інна переодягнулась у шкіру та купила собі мотоцикл. – Це треба обмити, – запропонував я. – Немає на це часу. Я хочу покататися на своєму байку, – вона вся світилася щастям. – Як скажеш, – відповів я…
Через тиждень я зустрів її у нашій компанії байкерів. Уся вкрита шаром пилу і замурзана від вихлопів вона сяяла щастям, як нова монета. “Все! Зникла дівчинка!” – подумалося мені. – Інно… – звернувся до неї я. – Прошу тебе, не починай. Не псуй момент. Мені ніхто не потрібний, крім мого мотоцикла. Він мені дарує всі ті відчуття, яких я потребую… Ось так. У якомусь віці зустрів споріднену душу, а вона віддала перевагу мотоциклу.