Якось дочка повернулася від дня народження подруги і вразила мене своїм спостереженням: – Мамо, ми бі дні. У мене немає власної кімнати, у Толіка теж… ми всі спимо в одній кімнаті, у нас немає таких іграшок, як у Ганни з Семеном, у мене немає сукні принцеси, у Толіка немає пожежної машини, про яку він мріє… Правду кажучи, та ми не були багаті, але й не голодували. Мій чоловік пішов від мене, коли Софочці було 4, а братику, Анатолію – лише рік. Після цього мені довелося самій викручуватися з двома дітьми. Мені було дуже складно, особливо коли діти трохи виросли і в них з’явилися особливі потреби.
Софочці більше не тішили мої саморобні ляльки, а син почав заглядатись на машинки на вітринах дитячих магазинів. Я як сьогодні пам’ятаю той день, коли мене викликали у садочок через те, що син захотів пограти машинкою іншого хлопчика, той не дозволив і назвав його «біднотою». Тоді мій син вирішив самостійно з’ясовувати стосунки з kривдником. Коли Софія мені таке сказала після дня народження подружки, я забрала її до дитячого магазину наступного дня. Там вона приміряла сукню, про яку мріяла давно, але купувати її не захотіла, хоч і виглядала в ній, як принцеска.
Я вирішила поговорити про це вдома, і дочка знову вразила мене своїм мисленням. Вона сказала, що подумала над моїми словами про те, що головне багатство людини – сім’я, і зрозуміла, що краще купити пожежну машинку для Толіка, ніж плаття. У мене були гроші, що були накопичені на чорний день. Я за ці гроші купила і сукню для Софії, машинки для Анатолія. Бачили б ви, як раділа дочка реакції братика на машинку, доки про свій подарунок вона ще не знала. А я стояла на стороні і раділа, яких зразкових людей я виховала.