Ганні двадцять шість років. З чоловіком та однорічним Андрійком живуть у столиці. Три роки вони жили разом, а коли Ганна була на сьомому місяці ваrітності, оформили шлюб офіційно. Батьки Івана живуть у маленькому містечку, за чотириста кілометрів від столиці. Свекруха кілька разів приїжджала до них на пару-трійку днів, запрошувала молодих до себе. І ось, коли син зміцнів і став здатний переносити довгі поїздки на машині, Ганна з Іваном вирішили поїхати до свекрів в гості. Батьки Івана з нетерпінням чекали на приїзд гостей.
Дзвонили щогодини, уточнювали, куди вже доїхали. Ганна подумала, що вони наготували частування, чекають не дочекаються дорогих гостей. Яке ж було її здивування, коли після приїзду виявила, що ніякого накритого столу немає. Більше того, оскільки молодята виїхали після того, як повернувся з роботи Іван (навіть не повечеряв), і приїхали пізно, свекри вже готувалися до сну. Ну з сином проблем ніяких немає, його і по дорозі нагодували, і по приїзді він пару печенюшок слопав і поклали його спати. – Ніно Семенівно, може чайку з дороги? – набравшись хоробрості, сказала Ганна свекрусі.
– Так уже пізно, – здивувала обличчя свекруха. – Невже ви їсте в цей час? – Так Іван із роботи, не повечеряв. І я не звикла вечеряти без нього. З горем навпіл Ганні з чоловіком вдалося випросити “заморити черв’ячка”. Наступного дня, на годиннику вже дванадцята година, а пропонувати сніданок гостям ніхто й не збирається. Знову Ганні довелося випрошувати їжу. Їх нагодували покупними пельменями. Кожному поклали у тарілку аж п’ять штук. Коли невістці довелося випрошувати їжу і на вечерю, і наступного дня на сніданок, вона зажадала у чоловіка повернутися додому. – Якщо твої батьки не вміють, або не хочуть приймати гостей, то моєї ноги там більше не буде! – Заявила Ганна чоловікові приїхавши додому.