Коли моя донька вийшла заміж, я була за неї рада: хороший їй чоловік попався. Через рік я стала бабусею і допомагала молодим, чим тільки могла. Приходила до рідних щодня після роботи, а коли вийшла на пенсію, то мало не жила з ними. Допомагала у всьому: приготування, прання, прибирання, прасування.
Ночами сиділа з онукою, коли вона мала коліки. Якось, коли я зустрілася з рідною сестрою, вона сказала, що я виглядаю дуже стомленою. Запропонувала мені переїхати до неї. Вона живе з чоловіком у трійці. Діти давно з’їхали, тож місця вистачало всім. Але я відповіла, що не можу покинути доньку. Так тривало багато років.
Зять був прихильником багатодітної родини, і коли дочка заваrітніла вже вшосте – я зрозуміла, що настав час жити для себе. Звісно, я не збираюся кидати їх назавжди. Приїжджатиму на свята, можливо, раз на півроку. Та й діти встигнуть скучити. Більше того, вважаю, що жодних фінансових проблем у них немає, тож можуть найняти доглядальницю.