Я знаю одну історію, що трапилася в нашому місті, і вирішила поділитися з вами нею. Арина Семенівна мала двох синів, тільки вона сама мабуть, не помічала, що ставить величезну різницю між своїми дітьми. Старшого, Олексія, вона любила у рази більше, ніж Володимира. Вова доношував одяг Олексія. Бідолашному навіть зошити у школі не купували іноді. Він писав у старих зошитах брата, з яких виривали списані сторінки. Час минав, а пр0 блема лише набувала обертів. Коли Олексій закінчив школу, батьки вклали чимало грошей для того, щоб того прийняли в універ з його оцінками. Льоша не любив вчитися – йому тільки гулянки з друзями подавай. Коли настав час Вови обрати собі університет, батьки сказали, що на нього у них грошей немає, адже їм доводиться платити за навчання Льоші вдвічі більше, щоб того просто не вигнали звідти. Невдовзі Володимир з’їхав від батьків. Образа була настільки сильна, що хлопець аж до іншого міста переїхав.
Там він влаштувався на дві роботи, винайняв собі квартиру, а через рік вступив до універу на заочнє. На другому курсі Вова познайомився з Ганною, з дівчиною його мрії. Вони розуміли одне одного з півслова. Бувало, сварилися, але в образі один на одного залишалися максимум 10 хвилин. Вони вирішили не затягувати і незабаром одружилися. З того часу Володимир старанно працював і накопичував гроші, і завдяки цьому вони купили свою двокімнатну квартиру, де побачили перші кроки своїх двох дітей та почули їхні перші слова. Все було ідеально, доки Вові не зателефонував Олексій і не зажадав забрати батьків до себе. – А то я з ними вже рік сиджу, братику, а то несправедливо, – нахабно сказав Льоша наостанок.
– Ах, несправедливо? А справедливо, що я відчував себе просто доповненням до тебе. Мене батьки народили, щоби твої речі швидко не викидати. Думаєш, справедливо, що я голими руками вибивав собі шлях у життя, а тобі всі батьки підносили на золотому блюдечку? Не говори це слово, май совість. З цими словами Вова поклав слухавку. Це була їхня остання з братом розмова.