Ми з Ігорем одружені вже п’ять років. Вже встигли придбати квартиру на іпотеку. Виплачувати кредит нам ще довго. Поки ми обидва працювали, виплати за кредитом не сильно били за сімейним бюджетом. Але Ігор чотири місяці тому пішов із роботи, і досі на нову не влаштувався. Я весь цей час єдиний здобувач у сім’ї. Звільнився він за власним бажанням. Там у них змінилося керівництво, нове скоротило штати, а працівникам, що залишилися, збільшили навантаження. Без добавки до виплат. Я підтримала його бажання піти з роботи. Звільнившись, він сказав: “Тиждень відпочину, потім почну пошук роботи”.
Через тиждень склав резюме та розіслав по фірмах. Але жодна пропозиція роботодавців нас не влаштувала. – У мене чудова новина! – сказав він одного разу, коли я повернулася з роботи. – Пам’ятаєш Пашку, мого товариша? Він мені сказав, що на їхній фірмі є вакансія. Саме для мене. Пообіцяв переговорити зі своїм начальством і передзвонити мені наступного тижня. І справді чудова новина. Ось тільки тиждень минув, а Паша не подзвонив. До кінця тижня Ігор сам набрав товариша. Не пам’ятаю як, але Павло переконав мого чоловіка почекати ще, і що він тримає руку на пульсі. З того часу так і повелося.
Павло годує “сніданками”, Ігор чекає. Мені самій важко виплачувати і іпотеку, і утримувати сім’ю. Гаразд, якби чоловік хоч по дому мені допомагав. Так ні, ні вечерю приготувати, ні посуд помити. Нічим мені чоловік не допомагає. Навіть кнопку “старт” пральної машинки не натискає. Ми стали частіше сва ритися. – Ти весь час мені дорікаєш, що я не працюю і вдома нічого не роблю. Почекай, ось вийдеш у декрет, я тобі це пригадаю, — ображено каже він мені. Який декрет? Якщо він продовжить сидіти, чекати дзвінка від товариша і нічого вдома не робити, я на розлу чення подам!