Цілий рік Анастасія мріяла про відпочинок. Вибила собі тиждень відпустки у начальниці. Доньці влітку в місті нудно, тому вони вирушили до тітки Наді до села. Надія старша сестра батька. Жінка вона вже у віці, мешкає одна. Вона їхньому приїзду дуже зраділа, одразу почала пригощати: -Вірочка, ти з їшь полунички. -Не хочу. Дівчинка відсунула від себе тарілку, Настя здивувалася. Віра полуницю любила і ніколи не відмовлялася від неї. Але Настя придивилась і помітила, що ягоди наполовину незрілі. -А навіщо ви раніше зібрали врожай? Тітка Надя важко зітхнула.
-Сусіди знесли нас загальний паркан, а новий ставити не хочуть. Гроші у мене вимагають. А грошей немає. Відколи паркану немає, вони в мій город заходять як до себе додому. Вони торік усі мої яблука забрали, адже я хотіла варення зварити. Виходжу, а на дереві не одного яблука. Полуницю зовсім всю забирають завжди. Тому я трохи раніше зібрала, щоб хоч щось мені лишилося. -А Чому вони самі не садять? Ви з ним говорити куштували?
-Саджують. Тільки збирають і свій урожай, і мій. Пробувала говорити, але вони всі на дітей спіхують, мовляв, маленькі, не знають де своє, а де чуже. Тільки це неправда все. Я сама бачила, як Зіна йшла з мого двору з кошиком ягід. Але так нічого не доведеш. Мені стало шкода тітці Надю. Адже весь рік старається, доглядає врожай, а їй нічого не дістається. Це несправедливо все. Я вирішила сусідів провчити. Взяла кошик і зібрала з їхнього куща всю полуницю. З кущів тітки Наді всі вони розтягли, а свої не чіпали, чекали, коли дозріє. Сусідка наступного ранку мені нічого не сказала, але паркан вони поставили.