– Якщо пощастить, то максимум рік, а так півроку лишилося. Вже зовсім пізно щось зробити, вибачте. – Гаразд, дякую, – сказала Лілія і вийшла з кабінету. – А мені всього лише 49… – думала вона, крокуючи холодним коридором. Раптом її думки перервав старий, що гуляв у дворі: – Який сьогодні добрий день. Ой вибачте, відвернув, напевно, від думок, але в моєму віці і таким дрібницям радіють. Особливо з огляду на те, що кожен день для мене може стати останнім. Ось ти, наприклад, якби знала, що завтра не буде тебе, що б ти зробила? Подумай над цим.
Не давши Лілі відповісти, старий пішов. Але після йього питання було таке почуття, що він знав про хво робу Лілії. Жінці навіть здалося, що це знак згори. Вона над цим задумалася, адже для неї теж кожен день міг би стати останнім. За все життя Лілія ніколи не займалася тим, що любить. Вона нена виділа свою роботу в офісі, не любила свого чоловіка, їй не подобалося те місце, де вона живе. Не думаючи зволікати, вона пішла додому і почала збирати речі.
Побачивши її з валізою, чоловік спитав, куди вона збирається, на що Лілія відповіла трьома словами: – Ми розлу чаємося, бувай. Вона вирушила на вокзал, а звідти поїздом поїхала до свого рідного села. Від батьків їй залишився будиночок. Жінка зробила генеральне прибирання, викинула телефон, у прямому розумінні слова, і свої останні тижні вона прожила в абсолютній гармонії із самою собою.