Новорічні свята я обожнюю. Це романтична пора, коли вогники різнокольорові миготять не тільки в місті, а й на душі. Скільки б років тобі не було, ти все одно завмираєш в очікуванні дива. Новорічні свята – час, коли я можу собі дозволити відпочити з чашкою ароматного чаю та новою книгою. Це найкращий час, щоб переглянути в черговий раз Гаррі Поттера. Те, що мені вже сорок п’ять, цьому не заважає. Головне, що душа молода. Проте минулий Новий рік пішов нанівець.
У нас із чоловіком двоє дітей, обидва вже дорослі, переїхали до міста. Син з дитинства любив тварин, ніхто не здивувався, коли вирішив стати ветеринаром. А ось дочка пішла моїми стопами, вступивши до педагогічного інституту на літературознавця. Я їй з дитинства прищепила любов до книг. Обидва вже два роки як живуть у гуртожитку. Дітей я своїх дуже люблю, завжди їм рада, але після останнього візиту на Новий рік мені не хотілося їх більше бачити щонайменше півроку. Вони мене змучили. Люди вони дорослі, але поводилися жа хливо.
На минулі свята теж поводилися, як діти малі. З усіх боків звучало: -Мам, принеси попити щось. -Мам, я зголоднів. -Мам, я хочу пюре. -Мамо, а можна мені подушку м’якше? – Мамо, я втратила носок. -Мам, дай мені води. Я за три дні, що вони у нас пробули, ані хвилини спокійно не посиділа. У мене око смикалося вже, коли вони їхали. Я мати, а не служниця. Треба ж мати совість. Вони так навіть у дитинстві не робили. Чому зараз з глузду з’їхали? Та ще й разом, домовилися чи що. Боюся їх запрошувати цього року.