У нас на селі була одна дуже дивна дівчина. Вона жила поруч і не знаю як, зустріла такого ж дивного хлопця. Вся їхня дивина була в тому, що вони не знали як жити, не вміли робити банальних речей. І ось, у них один за одним народилося шестеро дітей. Все б нічого, кожна людина має право вирішувати, коли і скільки дітей їй мати, але вони не могли вирощувати дітей, не в матеріальному плані: діти кілька днів ходили в одних і тих же підгузках, мати не знала, як правильно їх годувати, вдома завжди було брудно.
Я знала, що батьки люблять своїх дітей, просто вони були нікчемними. Кожного з дітей кілька разів забирали в інтернат, але батьки, завдяки зразковій поведінці, повертали їх додому. Так і всі подорослішали, обзавелися сім’ями. На відміну від них, я виховувала свою дочку та сина в найкращих умовах. Вони нічого не потребували, завдяки моїм старанням обоє закінчили університет з червоним дипломом, знайшли хорошу роботу, але я їх майже не бачу. А що сусідка?
До неї діти приїжджають щодня, забирають її до себе, допомагають по дому. А вчора сусідка прийшла до мене радісна. Вона сказала, що продає свою хату і переїжджає до старшого сина до міста. -А навіщо залишатися тут? Одній сумно. Ну чому, чому життя таке несправедливе? Вона навіть підгузки дітям не міняла, а діти її обожнюють. А мої діти згадують про матір лише у дні пенсії. Може, не варто було для них так старатися, може, я їх неправильно виховала? Так заздрю сусідці.