Якось я побачила шестирічного хлопчика в магазині і мені стало шкода. Я цікавилася, виявилося, він мешкає з бабусею, якій довго не залишилося жити. Вирішила діяти

ПОЛЕЗНОЕ

Ми з чоловіком були одружені більше десяти років, мріяли про дитину, але доля покарала нас: у чоловіка знайшлися проблеми зі здоров’ям, тому ми не могли мати біологічних дітей. Близькі радили взяти дитину з дитбудинку, але я не відчувала, що готова до такого серйозного кроку, поки одного разу не зустріла його. Був холодний січень, що на вулиці -30°. Я зайшла до магазину після роботи, щоб купити продуктів для вечері, а там стоїть шестирічний хлопчик, такий худий, у порваних чоботях та у вітровці.

-Хлопчику, тобі не холодно, де твої батьки? Він глянув на мене сумними очима і втік додому. -Та нема у нього батьків, тільки бабуся, але і їй недовго залишилося! Приходить щодня, дивиться на продукти, не розумію чого. Допомоги не приймає. Мені його стало так шкода, що я вирішила знайти того хлопчика з магазину і допомогти, чого б це не коштувало. Коли я прийшла до них, жінка похилого віку лежала на дивані, а онук сидів поруч. Вдома було холодно, у холодильнику порожньо. Я забрала їх до себе додому, допомогла, купила для бабусі ліkи.

За кілька місяців бабуся пішла з життя, а хлопчика ми всиновили. Я любила його, як рідного, але він не підпускав нас до себе. Минуло кілька років, а хлопчик досі називав нас на ім’я, питав перед тим, як сісти, їсти… Йому було боляче, він страждав, а я не знала, як йому допомогти. Хоча було дещо, що синові було приємно: коли я складала для нього казки. Так вийшло, що одного разу я знепритомніла через низький тиск. Коли розплющила очі, поряд був син. -Я люблю тебе, мамо, матусю, рідна, розплющ очі, будь ласка! Раніше він ніколи не називав мене мамою.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *