Мені було шістнадцять, а молодшій сестрі – три, коли батьки пішли з життя внаслідок нещасного випадку. Не розповідатиму, як для нас було важко втрачати відразу обох. Інших рідних у нас не було, тож ми з сестрою потрапили до дитя чого будинkу. Невдовзі мені виповнилося вісімнадцять, я вибралася з цього місця, але мені не дозволили забрати сестру. Я обіцяла сестрі повернутися за нею, а сама тим часом знайшла роботу, вступила до університету. Батьківський будинок довелося продати, стільки спогадів, пов’язаних з ним, що мені було дуже бо ляче.
Натомість я купила невелику квартиру біля дитячого будинку, щоб часто відвідувати сестру. Я майже щодня приходжу до неї, а вона міцно обіймає мене своїми маленькими руками, і я забуваю про втому, згадую, заради чого не сплю ночами. -Коли ти мене звідси забереш? Я сумую, ти ж обіцяла! Тут мені так самотньо! -Скоро рідна, скоро. Наразі мені доводиться працювати на двох роботах, плюс до всього ще й навчання. Навіть не знаю, як я все встигаю: і начальство задоволене, і оцінки в університеті непогані.
Зазвичай я повертаюся додому о дванадцятій або о першій ночі, так що бабусі з нашого району думають, що я легковажна. Але я намагаюся заради сестри. -Скоро ми разом повернемося додому, я вже другу роботу знайшла, а для тебе найкращий садок у районі, не nлач, сестричка, все буде добре. За кілька днів я зможу забрати сестру додому. Я горда собою. Так добре стало на душі. Сподіваюся, що батьки бачать нас. Без їхньої допомоги навряд чи в мене щось вийшло б.