Жінки колись навчаться поважати себе? Мене виховувала мати та бабуся. Батько поkинув маму, коли вона заваrітніла. Не можу сказати, що я відчувала якийсь брак чоловічої уваги. У моїх подружок були такі тати, при погляді на яких, я розуміла, що відсутність краща, ніж така наявність. З дитинства мені вселяли, що жінка щаслива виключно заміжня. Ось інакше просто ніяк! Що мужик, це щось подібне до ікони в будинку. Він нічого може не робити особливого, але на нього потрібно молитися, любити і шанувати. Мовляв, якщо молитись досить старанно, то він щастя принесе. Коротше кажучи, чоловік – це обов’язковий та найважливіший аспект щасливого життя.
Тому коли мій однокурсник Ярослав покликав мене заміж, я не довго думала (я взагалі не думала, правду кажучи). Ну а що? Все мужицьке за нього, отже, що й щастя мені мав забезпечити. Та тільки не склалося в нас. Постійні сварки та сkандали стали причиною розлу чення. Повернулась я тоді додому з дитиною на руках. Який це був скандал! Мати з бабусею дружно поклали на моє щастя хрест, сирою землею посипали і стали оплакувати мене таку ідіотку, що зробила харакірі над своєю долею. Мені постійні їхні промови слухати було важко, тому я намагалася якнайбільше часу на роботі проводити і взагалі досягти всього самої.
І в мене вийшло! Кар’єрні сходи піддалися моїй завзятості. У двадцять вісім років я вже мала свою квартиру, машину. І тут у моєму житті замаячив Руслан. Після року стосунків ми одружилися. Дочку мою він прийняв спокійно. А після півроку стосунків виявилося, що він поділяє думку моєї батьків і бабусі і вважає себе героєм, який здійснив великий подвиг, одружившись з жінкою з дитиною. Того ж вечора його речі разом з ним були акуратно винесені за поріг квартири. З таким ставленням нехай котиться до біса, нехай знайде даму без дитини, щоб не жер твувати своїм життям.