Свою першу дитину я наро дила, коли мені було 20 років. І він не був запланований. Коли ми з чоловіком дізналися, що я ваrітна, то вирішили, що краще вже наро дити, тим більше ми тільки-но стали сім’єю. З дитиною було важко жити. Чоловік не міг знайти постійну нормальну роботу, грошей завжди бракувало. Ми жили в якомусь маленькому будиночку на околиці. І мені здавалося, що така бідність переслідуватиме нас завжди. Але минули роки, син уже закінчував садок, і наше життя трохи стало краще. Чоловік знайшов стабільну роботу, де добре платили, а я після декрету теж почала підробляти. Ми навіть стали їздити у відпустку на літо.
Кілька років тому мені виповнилося 40 років. Наш син уже навчається в університеті, у нього своє життя, в яке ми з чоловіком не ліземо. А ось у нас із чоловіком повний провал у стосунках. Я просто так живу з цією людиною і розумію, що і я йому теж набридла. Тільки я хотіла зізнатися чоловікові, що нам варто подати на розлу чення, як раптом дізнаюся, що я ваrітна. Знову і знову у невідповідний момент. Я була впевнена, що позба влюся дитини, але коли чоловік дізнався, що в нас можливо буде дівчинка, то він тут же змінився.
Він почав працювати більше, швидко почав накопичувати гроші на дитину. Він став доглядати мене так, ніби ми тільки почали зустрічатися. Я не чекала від чоловіка таких змін, але все ж таки вирішила наро дити в такому віці. Чоловік просто обожнює нашу дитину, всю увагу та час приділяє саме їй. Можна подумати, що ми маємо щасливу сім’ю, але це не так. Я всі дії щодо доньки роблю автоматично. Їй уже два роки, але годую, граю, одягаю, але без особливого трепету. Я взагалі вважаю, що даремно наро дила. Якби не донька, то я б розлу чилася з чоловіком і, можливо, побачила б нове життя. А так я знову переживаю свою молодість, то ще й з дитиною на руках.