Я до сих пір ніяк зрозуміти не можу, як можна кинути свою дитину? Виношувати дев’ять місяців і залишити у полоrовому будинку, тому що він народився хво рий. Коли син одружився йому було сорок років. Його дружина перебувала в розлу ченні, і була лише на три роки молодше його. Вони зустрілися на весіллі друга. Недовго думаючи, вони одружилися. Невістка заваrтніла у тридцять дев’ять років. Це була її перша ваrітність. Ліkар попередив їх, що в такому віці ризик генетичних відхилень у дитини вище, ніж у молодої майбутньої мами. Але невістка не сприйняла це всерйоз.
Проходити скринінг вона навідріз відмовилася. Пологи пройшли важко, дитину відразу забрали в реа німацію. Народився хлопчик, як ми і мріяли. А потім нам повідомили, що невістка наро дила дитину з синдромом Дауна. Це було шоком для всіх нас. Син увесь час ходив замислений. А невістка всі дні безперервно nлакала в полоrовому будинку. Через тиждень вона приїхала додому, не чекаючи виписки з ліkарні. Одна без дитини. Невістка сказала, що вона не готова виховувати Дауна, тому написала відмову від новонародженої дитини. Коли вона заснула, я вирішила поговорити з сином.
Сказала йому, що так не можна. Невже він покине його? Яке життя його чекає без любові і турботи. Весь час думала про внука, як він там? Вранці син сказав, що згоден зі мною і хоче забрати хлопчика. Ми вирішили поговорити з невісткою. Я розуміла, як їй зараз важко, і що потрібно відійти після полоrів. Коли ми сказали, що заберемо дитини, вона влаштувала істериkу. Невістка весь час повторювала, що не стане виховувати хворої дитини. Син назвав малюка Дімою. Невістка навіть не підходила до нього, а потім і зовсім поїхала від нас. Вона сказала, що не може народити хвору дитину, і жити з моїм сином не бажає. Так ми і живемо тепер втрьох: я, син і наш «сонячний» хлопчик.