Це було 2003 року. Ми переїхали із сільської місцевості до столиці, і я влаштувався працювати в престижній компанії. Із високою зарплатою. Я завжди виділявся своєю добротою і співчуттям до оточуючих мене людей. Я хотів допомагати всім . Того дня після довгого робочого дня я вирушив до супермаркету, щоб купити щось смачненьке. Мені довелося стояти в черзі до каси . Навпроти мене стояла жінка із дітьми. Я став уважно розглядати їх. Маленька дівчинка хотіла щось сказати. Мати нер вувала і почала кричати на неї: “Чого пристала, як ти мені набри дла, відчепись від мене”.
Крізь сльо зи дівчинка сказала: “Мамочко, я голодна, хочу їсти.” Мати розлю тилася, відштовхнула її і пішла кудись. Я був дуже засму чений, але не знав, що робити. Не хотів втручатися. Я стояв і чекав, як повернеться мати дівчинки. Пройшло близько півгодини, а її все ще не було. Я почав розмовляти із дівчинкою. Викликав nоліцію. Так і почалося. Мати дівчинки не знайшли. Тому було вирішено помістити її до центру соціального забезпечення. Протягом одного дня дівчинку відправили до столичного дитя чого будинку. З того часу я постійно думала про неї. Ми з дружиною почали відвідувати її та дарувати подарунки.
Через кілька років ми отримали дозвіл на її удо черіння. Багато хто з наших друзів не погодився з нашим вчинком . Ми мріяли про дитину, адже протягом п’яти років ми не могли завести дітей . На той час дівчинці було вісім років. Ми жодного разу не пошкодували про своє рішення. Але, мабуть, це було не наше рішення. Це вирішення долі. Напевно, багато хто вважає мене надто чутливим. А я думаю, що доброта – це не слабкість, а навпаки, це сила нашого внутрішнього світу. Це єдиний спосіб зробити цей світ кращим.