Нещодавно я зустріла свою шкільну подругу. Ми разом вчилися, потім разом вступали. Я вийшла заміж і тепер вихову дочку. Вона мені стала розповідати про своє життя, захоплено говорила, що у неї цікава робота, добре заробляє, ходити на тренування, на танці. Вона розповідала про своє безтурботне життя. Потім запитала, де я працюю, чим займаюся. Мені стало сумно, тому що я сиджу вдома, дбаю про дочку, займаюся будинком – у мене комплекс неповноцінності. Всі йдуть на роботу, ввечері повертаються додому, а я цілий день сиджу вдома. Мені хочеться поговорити, поспілкуватися з кимось, але всі зайняті і втомлені.
Подруга запитала, чому я не працюю, у мене хороша професія і я можу влаштуватися на роботу ? Справа в тому, що мені дуже хочеться працювати, але моя дочка не ходити в дитячий сад. Вона часто хворіє, і роботодавці не будуть терпіти такого працівника, який два-три дні на тиждень бере ліkарняні. Ось, я і сиджу вдома з донькою. Чоловік і свекруха не підтримують мене. Свекруха взагалі терпіти не може вихователів, каже, що вони неуважні. За її словами, дитина повинна бути поруч з мамою, а не в дитячому садку. Я їй пояснюю, що дитині потрібне спілкування з однолітками.
Але вона наполягає на своєму, каже, що все це дурниця. Мій чоловік вважає, що дружина повинна сидіти вдома і піклуватися про дитину, робити домашні справи. Коли я сказала чоловікові, що хочу віддати дочку в дитячий сад і вийти на роботу, він влаштував скандал. Не хоче чути про це. Свекруха каже, що я уникаю від своїх обов’язків. Не розумію, чому моя свекруха не підтримує мене, адже вона все життя працювала і ніколи не сиділа вдома. Я не думала, що все так складеться. Чоловік хоче іншого, я думаю про розлу чення. Виходить, що я все життя буду сидіти в чотирьох стінах і займатися господарством. Але я не хочу бути домаганням.