У моєї подруги двоє дітей-син і дочка, але вона не любила своїх дітей і не приховувала це. Синові 7 років, а дочці – 5. Вона вийшла заміж вісім років тому. Вони жили добре, у неї відмінний чоловік. Він дуже любив дружину, обожнював її. Коли вона заваrітніла, радості чоловіка не було меж, а вона ні трішки не зраділа. Свекруха і її мати стали купувати дитячі речі, були на сьомому небі від щастя. Вона думала, що після полоrів у неї прокинеться материнська любов, вона з нетерпінням чекала. Згадувала розповіді подруг, які із захопленням говорили про своїх дітей.
Діти росли, але нічого не змінилося. Вона була байдужа до них. Дочка була спокійною, не ревіла, не nлакала. Вона виконувала свої материнські обов’язки машинально. Головне те, що діти ростуть і не хво ріють. Син не давав їй спокою, весь час nлакав, був дуже активним, ночами не спав. Вона дивилася на дитину з презирством. Капризи і крики набри дли їй. Навіщо вона наро дила їх? Чоловік часто їздив у відрядження. Бабусі приходили по черзі і няньчилися з дітьми, робили все з любов’ю. Коли чоловік був вдома, він дбав про дітей, няньчився з ними, гуляв з ними, годував їх, купав.
Моя подруга дивувалася, мовляв, як може маленьке створіння приносити радість? Вона чекала того моменту, коли діти виростуть і не потребуватимуть тур боти. Діти її дратували, вона нена виділа їх. Вона розуміла, що це ненормально, вона повинна любити своїх дітей. Спостерігаючи, як я люблю своїх дітей, сяю від щастя поруч з ними, їй ставало су мно. Вона виконує всі свої обов’язки, але без любові. Діти їй заважають. Каже, що без них їй було б набагато радісніше. Вона хоче залишити дітей – і вирішила поговорити з чоловіком. Вона розуміє, що так не можна ставитися до своїх дітей, але не хоче змушувати себе полюбити їх.