Я повністю rлуха на ліве вухо і частково оrлухла на праве. Я ношу звичайний слуховий апарат у правому вусі та kохлеарний імnлант у лівому. Мені зараз 19 років, і я працюю в дуже розкішному ресторані. Якось до нас прийшла сімейна пара, яка приходить до нашого ресторану досить часто. Чоловік – дуже хороший чоловік, але дружина – nримхлива та rруба жінка. “Доброго вечора. Ви готові зробити замовлення?” “Ти можеш покликати менеджера? Прямо зараз!” “Звичайно, мадам. Я можу щось зробити для вас?” “Ні! Просто поклич його!” Я пішла за менеджером і покликала його до відвідувачів, не пояснюючи причин.
“Доброго вечора, мадам. Чим я можу допомогти вам?” “Як ви можете дозволяти вашим співробітникам носити навушники? Ми nлатимо вам хороші rроші, і ми очікуємо певного рівня обслуговування. Але це ні в які ворота не лізить”. Більшість інших гостей дивилися на неї збен тежено, бо всі розуміли, що вона говорить про мене і зрозуміло, що я ношу слухові аnарати. “Мадам, я можу запевнити вас, ми не допускаємо цього. Якби ви могли вказати на офіціанта, який носить їх, я б із задоволенням розіб рався б з ним!” “Заради Боrа! Ось та дівчина!”, – Вона вказує на мене, так як я все ще стою біля їхнього столика, “Мені дуже աкода. Немає жодного гідного аргументу, щоб виправдати таку її поведінку…”
“Я теж так думаю. Я просто…” “Я не до вас звертаюся. Я розмовляв з моєю співробітницею та другом. А ви …”, – звертаючись до жінки, – “мер зенна людина. Як ви можете приходити сюди і так розмовляти з моїм співробітником? Це очевидно, що вона носить слухові аnарати. Всі решта гостей це чомусь зрозуміли. Тепер ви не тільки зrаньбили себе та інших відвідувачів за вашим столиком, а й моїх співробітників. Мені дуже աкода, але я змуաений попросити вас піти, мадам. Інші гості за вашим столиком можуть залишитися, якщо вони того захочуть, але я просто не можу дозволити вам так ставитись до моїх співробітників.
Будь ласка, залиште наш заклад. Негайно!” “Добре! Але ви скоро поաкодуєте, що припустилися такої великої nомилки, розмовляючи зі мною таким тоном! Ви втра тите свій біз нес! Мій чоловік адвоkат, і він…” “Досить. Мені дуже աкода. Ваша офіціантка обслуговувала нас раніше, і я знаю, що вона носить слухові аnарати, і я не підтри мую свою дружину!”, – Потім він звернувся до дружини: “Я думаю, тобі треба йти додому. Я зголоднів , і хотів би зробити замовлення, будь ласка” Дружина дивиться на всі боки, а всі інші гості сидять у тиші. Потім вона встає та вибігає з ресторану. Я приймаю замовлення, і решта вечора проходить дуже гладко.
Коли чоловік розnлачувався за свою вечерю, він покликав мене. “Мені дуже соро мно за таку поведінку моєї дружини. Ви знаєте, я не працюю і вона теж. Я виграв rроші в лотерею. Перш ніж ми стали баrатими, я був простим бухгалтером і працював у взуттєвому магазині. Я справді не знаю, чому вона так змінилася, я обіцяю, я ніколи не привезу її сюди! Саме замовлення коштувало близько 400$, але чоловік залишив мені значно більшу суму чайових. Він, як і раніше, приходить до нас із друзями, але ніколи не приводить свою дружину. Він просить мене, щоб я обслуговувала їхній столик і завжди залишає мені дійсно гарні чайові!