Дід Кирило, навіть уже на 40-му році шлюбу, не міг налюбуватися своєю дружиною. На бабу Іру всі дивилися із заздрістю. У 70-ті, коли таке зустрічалося рідко у суспільстві, всі дивувалися стосункам двох закоханих. Тоді ще молодий Кирило не міг відірвати очей від своєї коханої. Він так трепетно ставився до неї, що це було видно і помітно навіть незнайомим людям. Дід Кирило ніколи не представлявся милим і пухнастим, як це роблять деякі: при друзях зображають, що божеволіють від партнера, а за їх відсутності випивають кров один у одного. Дід насправді без фальшу любив свою дружину. Він завжди ставився до неї, як до принцеси, навіть зараз, коли обом було вже під 70. Його любов була справжнісінькою, що буває на світі, без краплі удавання і вигоди. Він готував смачні сніданки дружині, читав їй, коли вона не могла, водив її на улюблені спектаклі, хоч сам ненавидів театр. Він навіть навчився їздити на велосипеді, бо її бабуся любила це почуття, коли прохолодне повітря б’є в обличчя оксамитовим шлейфом, а серце вистрибує з грудей від насолоди та страху.
Дід завжди відчував, коли бабі ставало погано. Він знав, якщо її руки холодніше звичайного, вона повинна з’їсти шоколад, інакше головного болю не уникнути. – Ірочко, візьми паузу на хвилину і пообідай. Я все поклав тобі у сумку у контейнері. Чекаю на відгук, приємного апетиту. – дзвонив Кирило дружині, знаючи, що та завжди забувала обідати на роботі. Кінець такої казки один: жити разом у мирі та злагоді два життя і піти разом… Але життя – не казка. Раптом у сутінках почулося ревіння гальм машини біля пішохідного переходу. Дід Кирило отримав черепно-мозкову травму. Він тривалий час був у комі. Лікарі нічого сказати не могли. З кожною хвилиною їх залишала надія, що дід вийде з коми. Але диво сталося. Дід Кирило прокинувся.
Він навчався усьому з нуля. Навіть ходити. Через якийсь час Кирило повернувся додому. Усі знайомі та близькі приходили привітати діда з цією подією. А що баба Іра? Вона ще в лікарні усвідомила: дід Кирило більше не буде. Вона не знала як описати словами те дивне почуття, яке переповнювало її. Кирило начебто став своєю альтернативною особистістю. Він став егоїстичним, менш турботливим, сильно конфліктним і слабохарактерним у відносинах із друзями. Він міг улаштувати скандал на порожньому місці. Він жив, не думаючи про інших. І так протягом кількох довгих років. Одного ранку Кирило прокинувся, тривожно оглянув усю кімнату, в якій прокидався вже понад 40 років і запитав зі сльозами на очах: – Де я? З того часу проблеми посилилися. Кирило сприймав лише прості, короткі речення.
За півгодини забував, що він, наприклад, уже обідав і повертався на кухню, годинами дивився на екран телевізора, не маючи, що там відбувається. Баба Іра не відпускала рук. Водила чоловіка по лікарях, а ті не знали, як допомогти, бо в таких випадках медицина безсила. МРТ показало, що від деменції вже недалеко. Тепер настав час Іри дбати про чоловіка. Вона доглядала за чоловіком, він приймав залицяння. Щоразу, коли баба Іра солила чоловікові суп, він з недовірливим поглядом дивився на неї, підозрюючи, що дружина хоче цькувати його, тоді Іра втомлено показувала йому напис “Сіль” на упаковці. Все ж таки, я вважаю, що це історія справжнього, перевіреного часом кохання. Якщо запитати мене, сімейного психолога, що таке кохання, я розповім їм цю історію, адже кохання – щось більше спільного щастя та розуміння.