Їду я собі в автобусі, нікого не чіпаю, у віконце дивлюся… На зупинці до салону влетів натовп третьокласників. До мене на сидіння присіла дівчинка. Якась затиснена і тиха. По сусідніх лавках розсілися хлопчаки, на чолі зі своїм заводилою. І ця зграя почала дражнити дівчинку: – Одноока! Коса! Придивився до дівчинки. Вона справді в окулярах, одне скло яких заклеєне. Дівчинка вся втягнулася до себе. Училка (саме “училка”, інакше це непотребство назвати язик не повертається) посилено вдавала, що нічого страшного не відбувається. Інші пасажири також ігнорують нахабну витівку малолітніх хуліганів.
Що робити, прочитати цьому звіринцю нотацію на тему про любов до ближніх? Марно. Вони вже відчули безкарність. Почуваються крутими знущаючись з того, хто слабший. Ні. Нотації не допоможуть. Цю дрібнокаліберну мерзоту треба давити їхньою ж зброєю. – Ти щось тут сказав, жиртрест? – звернувся я до заводили. Потім повернувся до його найактивнішого помічника. – А ти, рудий. З якого цирку втік. Чи не загубили там рудого клоуна? – Я не жиртрест! А вона коса! – Зате вона зараз лікується. Вилікується і будуть у неї найкрасивіші очі у світі. А ти жирний і жирним залишишся на все життя. І ти рудий, теж не зміниш колір.
“Рудий, рудий, конопатий, убив дідуся лопатою!” – Згадав я дитячу дразнилку. Ватажки банди малолітніх сволочів швиденько втекли до кінця автобуса. Всю дорогу їхали мовчки. – Зрозуміла, як із такими треба говорити? – Обернувшись, звернувся я до дівчинки. А на мене дивилися два величезні, зелені оув, сяючі вдячністю і обожнюванням. З автобусу ми вийшли разом. На прощання я зміряв Заводилу та його ближника зневажливим поглядом, погладив дівчинку по голові і пішов своєю дорогою. Я впевнений, що вчинив правильно. Будь-яке зло, незалежно від віку та ступеня, має бути покарано. І не порожніми словами, а саме тією “зброєю”, якою це зло оперує.