Серце Насті розривалося між турботою про немовля, старшою дитиною та мамою. Вероніка Петрівна ставала все більш вимогливою, і Настя майже не бачила своїх друзів і мала вільного часу. Якось увечері, коли Настя готувала вечерю, її мати підійшла до неї з докором у голосі: — Настю, ти вже забула про свою матір? Адже я намагаюся допомагати тобі, але ти навіть не звертаєш на мене уваги. — Мамо, я щодня бігаю, наче на полі бою. У мене двоє дітей, яким треба приділяти увагу, — з відчаєм промовила Настя.
— Ти знаєш, як складно зараз фінансово, і я намагаюся все встигати. – Я твоя мати! Ти мусиш приділяти мені час! Ситуація ставала все більш напруженою, і Настя почувала себе вичавленою, наче губка. У розпачі вона звернулася до своєї старої подруги Олени за порадою. — Олено, я не знаю, що робити. Мені здається, я не можу задовольнити всіх. Олена відповіла: – Тобі треба поговорити з мамою. Спробуй пояснити їй, що ти любиш її, але тобі просто потрібно небагато часу, щоби все вгамувалося.
Зважившись на відверту розмову, Настя підійшла до своєї мами. — Мамо, я знаю, що тобі важко, і ти почуваєшся самотньою. Але я справді дуже втомилася. Мені потрібна твоя підтримка, а не закиди. Вероніка Петрівна похитала головою: — Настусю, перепрошую. Я забула, як це бути молодою мамою. Мені теж важко дивитися, як моя дочка страждає. Давай спробуємо разом щось вигадати.
Настя та Вероніка Петрівна вирішили створити графік, у якому кожна з них могла б приділяти час собі, а також допомагати одна одній. Вероніка почала більше часу проводити зі своїми онуками, даючи Насті можливість відпочивати. Згодом, завдяки взаємному розумінню та співпраці, їхні стосунки покращилися, і обидві жінки зрозуміли, що сімейні зв’язки — це те, що справді важливо.