Нас завжди вабило вічне прагнення створити сім’ю, побудувати майбутнє і просто насолоджуватися простими моментами життя вдвох. Ваня та я були як дві половинки одного цілого, і здавалося, що у світі немає перешкод, які могли б нас розлучити. Але, як виявилося, такою перешкодою стало бажання мати дитину. Ваня часто казав, що хоче бачити в нашій дитині риси нас обох, хоче, щоби наша кров текла в жилах нашого нащадка.
Але, коли стало зрозуміло, що у нас проблеми із зачаттям, його думка про усиновлення була категоричною. — Ми не можемо просто взяти й усиновити дитину, — сказав він одного разу. — Це не той самий досвід. Я відчувала, що руйнується світ навколо мене. — Але, Ваня, це дитина, яка потребує будинку, любові. Він може стати нашим сином чи дочкою. Ваня похитав головою. — Для мене це не справжня дитина. Це як взяти кота у мішку, не знаючи, що всередині.
— Ти не можеш так думати, — лагідно сказала я, намагаючись стримати сльози. — Ця дитина може принести наше життя так багато радості. Ми обидва знали, що ця розмова стане вирішальною. Ваня не міг зрозуміти мою позицію, а я усвідомлювала, що не можу змусити його відчувати те, що відчуваю я. Після багатьох безсонних ночей, гірких розмов та спроб знайти компроміс, ми зрозуміли, що наш шлях разом закінчився.
Розбіжності залишили на нашій душі глибокий слід, і, незважаючи на все наше кохання, нам довелося розлучитися. Роки минули. Я всиновила прекрасного хлопчика, який став центром мого всесвіту. Він дав мені можливість відчути радість материнства – радість, на яку я так довго чекала. Ваня також знайшов своє щастя, і я щиро рада за нього. Наші життєві шляхи розійшлися, але в моєму серці назавжди залишиться та щира любов, яку ми ділили колись.