У 30 років моя сестра очікувала, що я часто забиратиму її сина Івана з дитячого садка, нав’язуючи мені батьківськи обов’язки, незважаючи на її власну доступність. Наше близьке сусідство передбачало часте спілкування, але ця зручність незабаром спричинила напруженість наших відносин. Я дуже дорожу своїм племінником, але опираюсь тому, що він зазіхає на мій час, враховуючи мої навчальні зобов’язання та прагнення до особистого життя. Одного разу, піддавшись на її вмовляння, я забрала Івана, але зрештою просиділа
з ним до самої ночі, поки сестра займалася дозвіллям. Її залежність стала закономірністю: другого дня вона знову попросила мене допомогти з походом у кіно, а потім і зі святкуванням дня народження, вважаючи мою згоду само собою зрозумілою. Моя відмова порушити розклад викликала в неї обурення: “Це ж твій племінник! Невже ти не можеш пожертвувати кількома годинами заради нього?” – протестувала вона, натякаючи на сімейний обов’язок віддавати пріоритет своїм соціальним зв’язкам, а не зобов’язанням.
Я твердо стояла на своєму, підкреслюючи свою самостійність та необов’язковість у догляді за Іваном: “Я люблю Івана, але я не несу за нього відповідальності. Він твоя дитина!” Через розбіжності ми розійшлися в думках, сестра не змогла зрозуміти мій погляд. На щастя, моя мама зрозуміла мене, поділяючи втому від надмірної залежності від турботи про дитину. Ця ситуація пролила світло на гостре питання: навіщо народжувати дітей, якщо ухилятися від радості та обов’язків щодо їх виховання?