Я сидів на ганку свого маленького химерного будинку, поки вітер шелестів навколишніми деревами. Сільська місцевість заколисувала себе під вечірнім сонцем. Моє старе обличчя, змучене роками праці, показувало слабку посмішку, все ще чіпляючись за якусь надію. Колись Соня, моя улюблена дружина, і я виживали на мізерну допомогу від держави. Наша любов, спільні мрії та ніжні обійми надавали нам сил боротися із життєвими негараздами.
Але її відхід позбавив моє життя сенсу. Вихід на пенсію був важким. Спочатку допомогу пропонував лише наш син Богдан. Я пишався ним, згадуючи його дитинство та мої сюрпризи, які осяювали його обличчя радістю. Проте Богдан таки пішов, створивши власну родину. Занурений у свої турботи, він переїхав до міста, нещодавно з’їздив на відпочинок, купив машину і загалом купався в життєвих благах.
Незважаючи на свій добробут, Богдан продовжував дбати про мене, часто дзвонив. Якось увечері я сидів у себе на кухні, доїдаючи останній шматок хліба, з порожніми полицями та непрацюючим холодильником. Я не міг згадати, коли востаннє їв м’ясо чи рибу. Тяжкості життя ставали непереборними. Вперше я попросив Богдана про фінансову допомогу на купівлю продуктів, бо витратив усю свою пенсію на ліки.
Богдан перевів мені 2 сотні, що миттєво привело мене до відчаю. Я плакав, розчарований тим, що мій син думав, мовляв, цієї суми достатньо для мого харчування. Ця ситуація глибоко засмутила мене, і я вирішив ніколи більше не звертатися по допомогу до Богдана незалежно від обставин. Ніколи не забувайте своїх батьків. Вони присвятили вам все своє життя. Поки вони живі, ви залишаєтеся дітьми – розкіш, доступна вже не всім.