Доньку я виховувала сама після того, як її батько Валентин пішов від нас одразу після її народження. Його зникнення залишило мене у депресії і не дозволяло відтепер довіряти людям. Ніхто мені не допомагав, і мені доводилося рано відправляти Софію до дитячого садка і щодня пізно забирати її. Мені навіть доводилося відводити її до дитячого садка з нежиттю і якось виправдовуватися.
Коли вона пішла до школи, я була надто зайнята, щоб допомагати їй із домашнім завданням, тому вона приєдналася до групи продовженого дня. Мені здавалося, що я нехтувала нею. І в результаті мої побоювання виправдалися: дочка заваriтніла у 16 років. Її хлопець зник, як тільки вона повідомила його про ваrітність. Я не хотіла, щоб вона пройшла через ті ж труднощі, що я, тому переконувала її перервати ваrітність.
Однак вона відмовилася і вирішила залишити дитину. Софія перейшла на дистанційне навчання, щоби однокласники не дізналися про її ваrітність. Якось вона поїхала до свого хлопця Артема, щоб дорікнути йому в його поведінці, але мене це не втішило. Батьки Артема про все довідалися та вибачилися за поведінку сина. Коли у Софії почалися nерейми, я була поряд з нею, і, на мій подив, Артем і його батьки приїхали чи не відразу, як дізналися новину.
Пізніше Софія та Артем таки розлучилися, але вона переїхала до його батьків, щоб виховувати дитину. Я вибачилася перед дочкою за те, що просила її зробити процедуру, і почала відтепер проводити більше часу з нею та моєю онукою. Я зрозуміла, що заробляти гроші — це ще не все, що потрібно в житті, і почала більше цінувати свою сім’ю.