Цілих тридцять років ми з чоловіком жили щасливо, виховуючи двох дітей, Галю та Колю. Галя вийшла заміж і переїхала до міста, а Коля лишився з нами. Ми сподівалися, що він незабаром одружиться і створить власну сім’ю, і наше бажання збулося, коли Тетяна стала нашою невісткою. Спочатку Тетяна здавалася доброю та ввічливою, але після весілля справи пішли погано. Тетяна якось повідомила нам, що ми маємо переїхати на літню кухню, бо вони хочуть жити самостійно. Ми з чоловіком засмутилися і запитали Колю про те, що він думає з цього приводу.
Але замість сина заговорила Тетяна і сказала, що будинок належить Колі, і ми маємо бути вдячні, що вони дбають про нас. Ми з чоловіком були скривджені та відчували себе непотрібними. Ми вирішили деякий час спостерігати за ситуацією, але згодом все стало лише rірше. Тетяна та Коля не випускали нас у будинок і змушували почуватися тягарем. Ми не знали що робити. Пізніше наша дочка Галя дізналася про нашу ситуацію та вирішила допомогти. Вона прийшла зі своєю родиною та деякими родичами зятя і дозволила дітям грати та робити все, що вони хочуть.
Потім вони почали переносити наші речі до головного будинку, кажучи, що ми повинні жити там, тому що ми не можемо залишатися на літній кухні вічно. Тетяні це не сподобалося, і вона пішла з Миколою, який назвав нас зра дниками. Зараз ми живемо одні у великому будинку, але поки що не знаємо, як його поділити між дітьми. Ми раді, що наша дочка Галя допомогла нам, коли ми цього найбільше потребували, але й сина залишати без даху над головою теж не хочеться.