У 65 років я нарешті прийшла до гіркого усвідомлення того, що нікому зі своїх дітей я не потрібна. Навіть у своєму власному будинку я почуваюся зайвою. Я рано овдовіла і залишилася з двома дітьми, Сергієм та Мариною, які все ще ходили до школи. П’ять років по тому я знову вийшла заміж, і народився мій син Іван. Однак мій другий шлюб закінчився розлу ченням через 11 років, а мій син вважав за краще жити зі своїм батьком.
Зрештою, вони емігрували за кордон, і мій син досі мешкає там. У моїх старших дітей тепер є свої сім’ї, але їхнє життя не можна назвати легким. Сергій звик до алкоrолю і втратив роботу, що призвело до розлу чення. Марина вийшла заміж і привела додому свого зятя, але вони теж зазнають фінансових труднощів і часто зви нувачували мене у своїх проблемах. Я сподівалася на допомогу Івана, але він живе та працює в Німеччині і, схоже, не зацікавлений у участі у моєму житті.
Він міг би собі дозволити купити мені маленьку квартирку, але я про це не прошу. Нещодавно моя дочка попросила мене погасити її кредит , але я відмовилася. Вона доросла, і я не можу все життя підтримувати та утримувати її. Я відчуваю себе втраченою і самотньою, часто дивуючись, чому я все ще жива, коли ніхто з моїх дітей мене не потребує?