Тамара Петрівна була жінкою веселою та товариською, часто приймала у своєму будинку гостей. Життя здавалося щасливим, поки не пішов із життя чоловік, а коханий син Костя не поїхав у далеку чужу країну, а відвідував вкрай рідко. Тамара стала часто хво ріти, чи то через самотність і тугу, чи то через прилеглі заводи та вік. Костя вкотре запросив маму в гості, але Тамара не наважувалася відправлятися таку довгу подорож.
Сусідка Стефанія Григорівна переконала її, що поїздка того варта, особливо з огляду на забруднення повітря та ризики для здоров’я у її рідному місті. Тамара вирішила сісти на потяг, який був довшим, але безпечнішим і поїхати до сина. Атмосфера в поїзді n’янила, а гарний краєвид за вікном зачаровував її. Будинок, у якому жив Костя та його родина, був оточений величними горами, з видом на гарне гірське озеро.
Тамарі подобалося проводити час із онуком і мило вчити невістку готувати. Коли настав час виїжджати, Костя здивував Тамару звісткою , що їй куплять окремий будинок поруч із їхнім будинком, щоб їй більше не довелося жити одній у своєму місті. Тамара була у нестямі від радості і не могла повірити своєму щастю. Зрештою, Тамара Петрівна зрозуміла, що щастя – це бути в оточенні природи і, звичайно, близьких людей. Вона погодилася зі Стефанією в тому, що «Людина створена для щастя, як птах – для польоту».