Вже в одинадцятому класі ми з Олесею вважалися парою і часто ходили разом гуляти. Після школи вступили до одного університету, зняли спільну квартиру та почали жити разом. Якось, у розмові, Леся сказала, що батьки не можуть утримувати нас вічно. Адже ми вже не діти, а цілком дорослі люди, коли вже живемо разом. Тому ми й перевелися обоє на заочне навчання і влаштувалися на роботу. Минуло півроку, і Леся показала тест на ваrітність. Ми були щасливі. Поспішили поділитись радістю з батьками. Ми запланували весілля. Я був переконаний, що наше кохання вічне.
Ваrітність моєї коханої проходила цілком нормально, лікарі говорили, що наша дівчинка здорова, розвивається відповідно до свого віку. Але одного ранку, після пробудження, кохана почала скаржитися на бі ль у животі. Я знав, що з таким жа ртувати не можна, тож одразу посадив її в автомобіль і повіз до лікарні. Там почалися перейми. І я просто не знаходив собі місця. Адже до дев’яти місяців було ще далеко. А Олеся так kричала від бо лю… Дочці вона віддала своє життя… Довго я не міг прийти до тями. Здавалося, весь світ зупинився і щось усередині мене просто звалилося.
Я молився, я плакав ночами, просив у Бога сил, щоб це було просто страшним сном. Але коли я розплющував очі, нічого не змінювалося. І стимул жити далі мені давала лише дочка. Свою принцесу я люблю більше за життя. Вона з кожним днем все більше і більше нагадує мені свою маму. Я впевнений, що кохана спостерігає за нами, нашим коханням. Вона – наш янгол-охоронець. Я відчуваю її присутність і вірю, що частина її завжди поруч… Чому я про це розповів? А щоб підсумувати – люди, цінуйте один одного, оберігайте один одного, насолоджуйтесь один одним, кохайте один одного… Адже може настати день, коли рідної людини не стане. Але вже пізно щось змінити.