– Ти не можеш змусити мене забути про маму, як це зробив ти! – кинула йому п’ятнадцятирічна дочка і вся в сльозах втекла до своєї кімнати. Сергій Максимович так і залишився стояти в коридорі, не сміючи увійти до дочки, звідки долинали її ридання… Минуло три роки, як важка хвороба забрала його Олену. Його кохання. Тоді Свєті було дванадцять років… Через деякий час, наридавшись, Світлана заснула. – Дитинко, не переживай. Батько не забув мене. Як він може забути мене, якщо ти постійно перед його очима? Адже ти плід нашого кохання. І ти дуже схожа на мене.
Вибач мені, я не змогла перемогти хво робу, але ж наш тато поряд з тобою. Він любить тебе. Але не може знайти потрібних слів. Ніколи не вмів … Наша любов досі живе в серці. Але ніхто не повинен залишатися один. Я хочу щастя вам обом. І щоб ти ніколи не nлакала. А я тебе відвідуватиму завжди. У снах… Світлана здригнулася і прокинулася. Вийшла з кімнати. Батько, так і сидів, у пальті та черевиках. Мовчки, дивлячись у сервант. Дочка сіла поряд. – Тату, не мовчи, будь ласка. Сергій Максимович обійняв дочку. – Гаразд, тату, йди спати. А завтра запрошуй у гості свою дівчину. Будемо знайомитися…
Ганна хитала на руках дочку, Ксюшу, яка ніяк не хотіла заснути. Відчинилися двері і увійшла Світлана. – Ганно, дай мені сестричку, сама йди спати. Старша сестра обережно взяла на руки молодшу. – Не плач, Ксюшенько . Це я, сестра твоя старша. Давай помовчимо, я тобі тихенько пісеньку заспіваю, а ти поспиш. Адже наша мама втомилася, їй треба відпочити. Ну ось, усміхнулася, впізнала мене. А тепер очі закрий. Молодчина, ти справжнісінька сестра. Наша мама спить, і ти спи, а я тобі заспіваю…