Минуло десять років після подій, але я все ще пам’ятаю все, що відчував тоді. Почалося все з того, що я був у відрядженні в іншому місті. Як на зло, мій потяг затримали і мені довелося проторчати на вокзалі ще на годину. Щоб якось розважити себе я вирішив пройтися околицями, адже знав, що неподалік можна знайти чимало цікавих речей на «блошиному ринку». Здебільшого люди продавали те, що знайшли і воно непотрібне, або те, що втратило свій сенс. На цьому ринку можна було знайти все, що завгодно і це приваблювало, хоча галасливі продавці, які закликали купити їх товар насторожували.
Серед них особливо виділявся старенький дідусь, який розклав свій «товар» на маленькій валізі і похмуро опустив голову. Чому мене потягло саме до нього? Серед його товару було чимало військових нагород та армійських «штучок». Ми з ним почали розмовляти, і я поцікавився, чи це його нагороди. Він підвів погляд і скромно промовив: “мої”. Я не встиг висловити питання про те, навіщо він це робить, як він, ніби прочитавши мої думки, продовжив: «Не хвилюйтеся, я не хво рий, просто їсти дуже хочеться, от і опинився тут, щоби якусь копійку заробити. Продавати нагороди не хочеться, але й жебракувати не можу!».
Закінчивши це говорити, він опустив голову, ховаючи погляд. За мить я біг у супермаркет і придбав там два великі пакети продуктів. Дідусь спочатку відмовлявся це брати, соромився, а потім, nлакав, тиснув мені руку і дякував. Мені було ніяково від того, що він це робить, адже це я мушу йому дякувати. Колись він захищав мою Батьківщину та кожного з нас у майбутньому, а зараз усі проходять байдуже повз…