Марина Петрівна виховувала сина сама. Артуру було п’ять років, коли не ста ло його батька. Марина, дуже гарна жінка, могла б знайти собі нового чоловіка, але любов до Богдана назавжди засіла у її серці. І з усіх чоловіків її цікавив лише син. Решти для неї не існувало. Чи то безмірна любов матері, чи то безбатченка, стала причиною того, що Артур виріс примхливим, самозакоханим еrоїстом. Вже підлітком ні в що не ставив матір, а після школи поїхав до Польщі. З того часу син до неї не приїжджав. Навіть не дзвонив . Марина сама дзвонила йому і кожна розмова завершувалась тим самим. Мати починала nлакати, що скучила за сином, а той висловлював своє невдоволення тим, що самотня жінка тужить за ним.
Артур у Польщі одружився з місцевою, наро див дітей. Бабуся онуків тільки на фото та бачила. Син сам не привозив, а на слова матері про те, що вона хоче сама приїхати, побачити онуків, заявив, мовляв, його дружина буде незадоволена присутністю в будинку сторонньої людини. “Сторонньої, значить”, – подумала жінка, і коли вийшла на пенсію, продала свою трикімнатну квартиру, купила однокімнатну на іншому кінці міста, де ні її, ні Артура ніхто не знав, і переїхала туди жити. Всім сусідам сказала, що вона самотня. Марина Петрівна ділилася невитраченим коханням із сусідськими дітьми.
Всі знали, що старенька завжди допоможе з дітьми. До неї та дітей могли привести, залишити з нею, вона і дитину могла забрати з дитсадка, та зі школярем посидіти, допомогти з уроками. Усі діти вдома любили бабусю Марину. А її пиріжки уплітали за обидві щоки… Минули роки, не стало Марини Петрівни, сусіди провели всі належні ритуали, проводили в останній шлях. Сусідки, Ганна з Тетяною розбирали речі бабусі Марини, коли натрапили на фотоальбом. “Артуру один рік”, “Артуру три роки”, “Артур на першому дзвінку”… Розглядаючи фотографії Жінки натрапили на телефонний номер Артура. – Не ста ло мами, кажите, – з байдужістю озвався чоловік. – Гаразд, за місяць приїду. Займуся спадщиною.