Чоловік просив дружину віддати непотрібні дитячі речі комусь. А вона відмовлялася — а раптом третього захоче народити. Він любляче називав її “барахольщицею”, а сама ж Оксана вважала, що вона економна і завбачлива. Вона і справді була такою. Кожну копійку жінка витрачала у справі — за всі роки подружнього життя чоловік не помічав за нею марнотратства. Життя навчило її бути ощадливою господинею, адже вона зростала в неповноцінній родині. Мама одна виховувала трьох дітей, тож для них і звичайні карамельки здавалися святковим частуванням. Незважаючи на тяжке дитинство, всі сестри виросли і розлетілися різними містами. Оксана поїхала навчатися до обласного центру, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він відразу закохався в її гарненьке личко і дзвінкий сміх. Молоді люди обидва розуміли, що їхні стосунки призведуть до чогось серйозного. І виявилися праві! І ось у них двоє діток, іпотечний будиночок та купа планів на майбутнє.
У Сергія були по-справжньому золоті руки, тож будинок він облаштовував без сторонньої допомоги. Він мріяв побудувати добротний котедж, але фінанси були обмежені — довелося обійтися невеликою хатиною. – Наша Ленка заміж зібралася. Уявляєш? – сказав чоловік. – А чого так рано? Чи є наречений хороший? – Запитала Оксана. — Може, й добрий, але йому лише 18 років. А Ленка вже на 4 місяці. Олена – це молодша сестра Сергія. Вона була безладною, та й відповідальністю там навіть не пахло. Яка з неї мати? Вона навчалася у коледжі, якщо це так можна назвати. Найчастіше дівчина пропускала заняття та відлежувалася на дивані. Мати з нею постійно лаялася, адже донька навіть тарілку за собою не могла помити. Тільки на амурні справи у неї знаходилися сили та час, що й дало свій результат у вигляді вагітності. Після весілля молодята оселилися у матері Олени, свекрухи Оксани.
Раніше бідолашна жінка на собі тільки доньку тягла, а тут ще й зять додався. Михайло сидів без роботи, лише пролежував диван разом зі своєю новоспеченою дружиною. — Може, після народження дитини хоч якусь роботу знайде. Як вони жити збираються? — знизала плечима Оксана. Днями до Оксани приходила свекруха. Вона довго скаржилася невістці на своє життя і недолугу доньку. — Я чого прийшла…. Ми вирішили з Оленкою, що нічого не купуватимемо — у вас візьмемо. У вас після двох дітей має бути достатньо посагу. Ти ж, Оксаночко, завжди ощадливою та охайною була, — люб’язничала родичка. — Я нічого не віддаватиму. Ми хочемо ще одну дитину! – Третього? Збожеволіли, чи що? Чому ти мені не казала, що ще народжувати збираєшся? Ми ж з Оленою розраховували на вашу допомогу, між іншим! — А чому я маю звітувати перед вами? — Синку, вгамуй свою дружину.
Ти ж сам розумієш, що твоя сестра не має грошей. Ми ж одна сім’я, маємо допомагати один одному, — звернулася свекруха до чоловіка Оксани. – Оксано, справді, чого вперлася? Ми можемо собі нове купити, — відповів він. – А я не хочу нове! Дитячий одяг ще можу переполовинити, а візок з ліжечком не віддам! Нехай її чоловік заробляє гроші та купує все для своєї дитини. Нам ніхто нічим не помагав! – обурилася невістка. Коли свекруха приїхала за речами і переконалася в тому, що невістка не передумала, вона почала обзивати її та поливати брудом: — Що ж ти така безсердечна? Ми б тобі потім назад ліжечко віддали. Як кішка — тільки народити вмієш, а про інших подумати не в змозі. Ой, не думала, що ти така! Оксані було начхати на думку свекрухи — вона стояла на своєму. З того часу вона з нею і не спілкувалася. Образилася родичка сильно, але невістка себе винною не відчувала. Її зробили без вини винною, хоча могли б віддячити за дитячий одяг.