У сусідній квартирі вже багато років живуть разом бабуся та дідусь. Їм по 90 років. Живуть вони самі, немає в них нікого. Була донька, але рано пішла з жи ття, їй було лише 60 років. Це важко, коли батьки переживають своїх дітей. Від доньки в них залишилася лише онука. Але вона, як вийшла заміж, переїхала закордон і про родичів більше не згадує, живе своїм життям. Ще був син у літніх сусідів. Але він був недолугим. Багато пив, до того пив, що печінка його одного дня просто не витримала, так і його не ста ло. Раніше дідусь та бабуся виходили з дому, гуляли по району, сиділи на лавках.
Але зараз здоров’я не те, чи не можуть з другого поверху самостійно спуститися. Ось я і вирішила, що допомагатиму їм. Дуже шкода старих, вони добрі люди. Тож я отримую за них пенсію, плачу за рахунками, купую всі необхідні продукти та ліkи. Іноді буває так, що не вистачає грошей на ліkи, то я зі своїх додаю. Тільки ось їм не говорю, щоб вони себе поrано не відчували. Але якось дідусь порахував розтрати і врахував, що я їм фінансово допомагаю, став мені свої заначки віддавати. Але я не взяла, я ж від щирого серця допомогти хочу.
Вечорами, коли маю час, я приходжу до них і ми разом читаємо газету, я їм розповідаю останні новини. Разом із ними я почуваюся як у дитинстві. Вони мені, як друга родина. Але на 91 році життя не ста ло бабусі. Дідусь не зміг змиритися зі втра тою, сильно її любив. І його не стало цього ж вечора. Після похорону до мене підійшов нотаріус , мені повідомили, що бабуся і дідусь переписали свою квартиру на мене. Я такого не очікувала. Я їм шалено вдячна, залишила в квартирі все, як було за їхнього життя. Повісила їх великі портрети на стіні, на згадку про світлих людей.