Я боя лася материнства. Боялася навіть ваrітності. Не говорю вже про процес народження. Проте заміж хотіла, бо так заведено. Моїм чоловіком став веселий за вдачею Максим. Дальнобійник – за спеціальністю. Це мене навіть втішало. Думаю, буде мій чоловік постійно на колесах і про дітей не матиме часу думати. А я тим часом плануватиму дозвілля, як заманеться. Максим жартував, що, очевидно, йому доведеться дітей виношувати. Але я дбала про те, щоб цього не сталося. Так прожили майже рік після весілля. Я раділа, що так улаштувалася. І чоловік начебто не наполягає.
Зненацька мені стало поrано. Я знепритомніла прямо на робочому місці. Мене швидко доправили до ліkарні. Висновок лікаря після обстеження – ваrітність. Я ледве знову не зомліла. – Як? – заверещала я так, що аж налякала ліkарів. – Спокійно. Вам не можна хвилюватися, – погладила мене по плечу медсестра. – Бр-р-р, – аж холодом пройняло. Вдома напала на чоловіка. Мовляв, як ти насмілився мене обдурити.
Максим лише знизував плечима і віджартувався: – Мабуть, від святого духа. Вагітність пройшла нормально. Живіт не був таким для мене тяжким, як здавалося до того. Народжувала, як усі. Було бо ляче. А потім відчула, як раптом щось ніби виплеснули з мене і стало легко й безболісно. Маля було здоровим і кумедним. Корчив такі ж пики, як мій Максим. Тож мені з ним було навіть весело. А потім і взагалі я стала щасливою, коли брала його на руки і притуляла до грудей. Тепер запитую себе, чого це мене пронизував такий страх перед народженням і появою дитини? І не можу собі відповісти.