Я рідко виїжджала із села. Все життя провела там. Адже господарство не було на кого залишити. Тут тобі і кури, і свині. А найголовніше моя Бурьонка – корова. Годівниця наша. Коли дочка ще жила з нами, вона допомагала мені доглядати живність. Але після школи вона поїхала до міста, навчатись в університеті. Знайшла роботу. І стала рідше навідується до нас. Чоловік три рази їхав на курорт, путівкою з сільради. Але я нікуди не виїжджала. Тільки й була радість влітку, що в сусідньому селі в озері поплавати. Але десять років тому… Того року донька захотіла відправити нас із батьком на чорноморський курорт.
Навіть відпустку взяла, щоб доглядати Бурьонушку, поки мене вдома не буде. Чи знала б я, чим закінчиться мій відпочинок. Нізащо не поїхала б нікуди. Відпочили дуже добре. Вражень маса, зробили купу фотографій. Але я все одно дуже переймалася тим, як там дочка справляється господарством. Повернулись. Обійняла і поцілувала дочку, подякувала за чудовий відпочинок. І одразу побігла в хлів, подивитися, як там моя Бурьонка. А корівки там не було. Я до дочки. – Де Бурьонка?! – Мама. Через цю корову ти світа білого не бачила! Пора тобі для сеье пожити! Я здала її до м’ясокомбінату, — відповіла вона.
У мене аж подих перехопило. Спершу слово сказати не могла. А потім мене як підмінили. – Ненавиджу! Бачити тебе не хочу! Пішла геть із мого будинку, вбивця! – реnетувала я на дочку. А потім замкнулась у кімнаті і проплакала весь день. З того часу я з дочкою не спілкуюся. Я до них у місто не їду, вона до нас не приїжджає. Чоловік каже, що треба її пробачити, поїхати бодай онука побачити. Але я не можу забути її зради та пробачити її. Ні в неї на весіллі не була, ні онука провідати не їздила. Як вона могла так вчинити зі мною та Бурьонкою?!