Свого сина я виховувала сама, чоловік пішов від мене. точніше він уникнув тієї відповідальності, яка з’явилася з народженням сина. Я не скаржилася на свою долю, просто поставила собі за мету-виростити гідного чоловіка. Я була рада тим, що в мене вийшло. Мій син після школи вирішив вступити до коледжу, вирушив до міста. Він приїжджав до мене кожні канікули. Завжди позитивно розповідав про свої успіхи у навчанні. І ось одного літа він не приїхав у потрібний час. Мені весь час казав, що чимось зайнятий. Я думала, що може хлопцеві вже не цікаво проводити час у селі, все ж таки перед ним відкривається ціле місто.
Але наприкінці літа син все ж таки приїхав. Він стояв на ґанку, а в руках у нього був конверт. Коли син показав мені, то всередині я побачила маленьку дівчинку. До того вона була симпатична. Але що за дитина, що вона робить у сина на руках? -Синку, це хто? Кого ти привіз до нас? -Мамо, це моя донька, – спокійно відповів син. Я не чекала такого. Я хоч що могла уявити, але те, що мій син колись у подолі дитину принесе, для мене це стало великою новиною. Син почав розповідати, що ще на першому курсі коледжу познайомився з однією прекрасною дівчиною Ариною, вона дуже відрізнялася від решти дівчат.
Арина була скромною, без модного вбрання і дорогої косметики, без зайвого шику. Вона була чудова від природи. Таким чином і вони стали зустрічатися. А потім Арина зрозуміла, що ваrітна. Під час полоrів сталося страшне, Арина не знала, що в неї вада серця і їй не можна народжувати. Коли батько дитини дізнався про те, що сталося, то довгий час не міг прийти до тями. Але достеменно зрозумів, що свою дитину нікуди не віддасть. Донька вийшла маленькою копією Арини, її й назвали на її честь.