Коли мені виповнилося за 70 років, то я відчула якусь слабкість. Може бути тиск різко впав, але згодом я втратила свідомість. І через те, що я впала, зламала ще й ногу. Тоді дочка мене перевезла з села до них у місто, полежала я у ліkарні. Потім для профілактики ще якийсь час, приблизно півроку я прожила з дочкою, треба було часто ходити до ліkарні. Я суму вала за своїм будиночком у селі, хотілося якнайшвидше повернутися додому. І коли ліkар сказав, що я цілком здорова, то я радісно почала збирати свої речі. -Мамо, куди ти зібралася?
-Як куди? Зі мною все добре, дякую, доню, що притулила, а тепер мені додому час. -А може ти все ж таки залишишся? -Ні, я по дому сумую. Скоріше хочу повернутись. Зять останнім часом на мене дивно реагував. Він постійно ходив злий, дивився на мене дивно, був нер вовим. І ось я підходжу до своєї хвіртки і дивлюся, що у мене на городі чужий чоловік господарює. Я навіть злякалася, може злодії якісь. -Чоловік, а ви хто такий? -Що означає, хто такий? Я тут живу, купив цей будинок, половину суми вже сплатив.
-Але хто дозволив? Це взагалі мій будинок. Я тут почала дзвонити дочці і вимагати, щоб вони із зятем приїхали до села. Виявилося, що справді зять вирішив без мого відома продати будиночок. Гроші зять вже витратив, але я одразу сказала, що нехай повертає ці гроші як хоче, але хату свою я нікому не віддам. Нині я вже у своєму законному будинку. Після такого лицемірства я навіть не знаю, на кого тепер оформляти спадщину. З донькою перестали спілкуватися, але маю племінницю, може, з нею контакт буде кращим.