Мені тридцять років, чоловік на два роки старший. Одружені вже десять років. Три роки тому захотіли завести дитину, але тут з’ясувалося, що я не можу за чати. Безnлідна – таким був діагноз ліkарів. Мене така новина дуже засму тила. Я nлакала мало не щовечора. Через два місяці чоловік, не витримавши моїх сл із, запропонував взяти дитину з nритулку. Я не одразу погодилася. Сумнівалася, що можна полюбити дитину, яку сама не виносила під сер цем. Але чоловік наполяг, і я здалася. У дитб удинку мені на очі попався хлопчик, що з нещасним виглядом дивився у вікно. – Чому ти такий сумний? – Запитала я його. – Тому що не потрібний мамі, – відповів він, і з його очей закапали сльо зи.
– Хочеш, я стану твоєю мамою? – Хіба так можна? – здивувався малюк. – У мене вже є вона. Я не знайшла, що йому відповісти. Цієї ночі цей хлопчик стояв у мене перед очима. Вранці я сказала чоловікові, що ми повинні взяти його до себе. За два тижні Ігор жив у нас… Хлопчик дуже важко звикав до нас . Часто nлакав, багато kричав, відмовлявся від їжі, насилу укладала його спати. Говорив, що ми йому чужі, і не маємо права вказувати йому, що і коли робити. Щоночі я лягала спати виснажена, наче розвантажувала вагони. Якось я зважилася з ним поговорити, як із дорослим.
Вклавши його в ліжко, я сіла поряд з хлопчиком і сказала: – Я не знаю, чому мама тебе віддала до дитбу динку. По-різному буває. Деколи матері роблять так, щоб захистити дитину від іншої небезпеки. А ми з чоловіком лише хочемо, щоб тобі було з нами краще, ніж у дитбу динку. Ми намагаємось дати тобі найкраще життя. Не заважай нам, будь ласка. Вранці, коли я готувала сніданок на кухні, Ігор підійшов до мене, обійняв мене за ноги і сказав: – Мамо, пробач мені, будь ласка! Він у нас уже школяр, добре вчиться, допомагає мені. І жодного разу більше не вередував. А я покохала його, як рідного.