Закінчивши школу у своєму селі, я вступила до медичного у столиці. Там і познайомилась із Артуром. Закохалася по вуха. Він мені відповідав взаємністю. Ми одружилися, зігравши скромне, студентське весілля. Артур мав свою квартиру в Києві. Двокімнатну. Тож після весілля я перебралася до нього. У цій квартирі, окрім нас із Артуром, жила ще його сестра Галя. Я сподівалася, що ми з золовкою станемо подругами, але та прийняла мене в багнети. Ставилася до мене з зарозумілістю, називала “селом”. Я ігнорувала її таке ставлення. Але та не втрачала нагоди, щоб не вколоти мене.
– Ти мені дякувати повинна, тому що я пустила до себе жити, – говорила вона. – Захочу, і ти вилетиш звідси, – поrрожувала вона. Артур спершу намагався помирити нас, але потім просто боягузливо збігав із дому. Спеціально пізно приходив з роботи, або сидів у барі з друзями, поки я вдома тримала оборону від його сестрички. Я nлакала, але терпіла. Сподівалася, що золовка, рано чи пізно, але заспокоїться і перестане шпиняти мене. Якось я приготувала з ранку вечерю: борщ, голубці, курку. Увечері приходжу з роботи, а в холодильнику пусто. Золовка приймала гостей і згодувала їм усю їжу. Як на зло, Артур повернувся з роботи роздратованим. А тут ще нема нічого.
– Чому ми не маємо вечері? – спитав він. – Тому що твоя сестра твоєю вечерею пригостила своїх друзів, – відповіла я. – Ти намовляєш на Галю. Збирай свої речі та їдь. Така дружина мені не потрібна. Я, nлачучи, зібрала речі та поїхала на вокзал. На щастя, встигла на останній автобус. Приїхала додому вже за північ. Розповіла мамі свою історію. А через три дні з’явилася свекруха. – Повернися, будь ласка, назад. Без тебе вони не виживуть. – Найміть їм хатню робітницю. А я розлу чаюся з вашим сином, – відповіла я їй.