Я завжди раділа з того, як склалося моє життя. Знаю, таке буває рідко, але мені пощастило: у мене чудовий чоловік, двоє чудових шибеників і улюблена робота. У нас є дача, і ми з чоловіком заробляємо достатньо грошей для комфортного та якісного життя. Якось я їхала з дітьми додому після тижневого відпочинку на дачі. На одній зупинці ми помітили дідуся, який нервово дивився то на годинник, то в той бік дороги, звідки мав приїхати автобус. Я вирішила надати правильний урок дітям та допомогти дідусеві.
Ми зупинилися, я запропонувала підвезти діда до міста, і він не одразу, але погодився. Олександр Олексійович, який попросив нас називати його просто дідом Сашком, розповів нам свою історію, і в той момент луснула моя «інформаційна бульбашка». Справа в тому, що я ніколи не думала, як живуть пенсіонери без сторонньої допомоги. А дід Сашко розповів, що йому пенсії ледве на комуналки та ліки вистачає, а на продукти нічого не лишається.
Іноді він дозволяє собі щось купувати, а так задовольняється благами свого городу і господарства: благо, встиг він дещо купити до виходу на пенсію. Мені стало так сумно… я одразу взяла телефон діда та записала там свій номер, а потім змусила взяти 3 тисячі гривень, які я мала у гаманці на той момент. З того часу ми з чоловіком почали щомісяця надсилати дідові гроші, певну суму, щоб він більше не голодував. Ну, якщо є можливість допомагати іншим, чому б нею не скористатися? Нині й дідові добре, і нам на душі тепло.