Проживши з Ігорем двадцять років, народивши двох дітей та виплативши іпотеку, я була впевнена, що якщо всі труднощі позаду, то нашому шлюбу вже нічого не страաно. Але з’ясувалося, що загроза була… Товариш чоловіка зібрався на ПМП до Європи. Свого собаку брати з собою йому здалося надто клопіткою справою, і він вирішив віддати пса в надійні руки. Такі знайшлися у мого чоловіка. Ігор навіть не порадився зі мною. Просто одного разу привів до нас собаку і заявив: – Знайомтеся, це Берд. Він буде з нами жити! – Що?! – Витріщила я очі. – Діти за ним доглядатимуть і любитимуть! – анітрохи не сумніваючись заявив він.
Ага. Берд став моєю новою турботою. Я працюю за п’ять хвилин ходьби від нашого будинку. Тому вигулювати собаку стало моїм обов’язком. Ні чоловік, ні діти не встигали (та й не хотіли) поратися з ним. Мабуть, Берд був дуже засму чений зра дою свого колишнього господаря, але мстився чомусь нам. Зжер мої туфлі, загриз крісло, обдер шпалери, помітив стільці… Через три місяці мій терпець урвався: – Чи я, чи собака! – Сказала я чоловікові. – Друзів не можна кидати! – заявив Ігор і переїхав із собакою жити на свою дачу, отриману у спадок. Я сподівалася, що, пізнавши всі принади характеру цієї псини, він за кілька тижнів повернеться додому.
Ми з дітьми усунули всі наслідки перебування собаки в будинку, наклеїли нові шпалери, відмили та очистили від шерстібудинок. А чоловік ще сидить на дачі. Через два місяці я стала розуміти, що ми втрьох добре живемо і без Ігоря. Діти з ним спілкувалися. Він їм купував потрібні речі. А вдома у нас тиша та спокій. Подала на розлу чення. Ігор прийшов до су ду, там ми тихо-мирно розлу чилися. Пройшов рік. А тиждень тому з’явився Ігор. Чи бачите, Берд його дістав, і він віддав того комусь із сусідів. Я відмовилася пустити його. – Чому?! – здивувався він. – Адже собаки більше нема? Я не стала нічого йому говорити про зра ду. Сам зрозуміє…